Добриво істерики навколо Майкла Джексона породило в мені дві думки.
По-перше, чи залишать у спокої хоча б тільце бідолахи, оскільки розіграш квитків на вакханалію біля труни дає зрозуміти, що фактичні власники ляльки можуть і прах стерти на порох та продавати як харчову добавку для покращення дрібної моторики. Друге. Про всяк випадок. За певних обставин, я би волів бути перевертнем, аби ж не зомбі.

Entonces hablemos de monstruos: el hombre lobo y el zombie como sinónimo de muerto viviente. Por mi cuenta la primera facha a diferencia de la segunda es bastante atractiva. Es una persona viva e incluso un velo de poesía. En último caso sería aconsejable adquirir la capacidad de transformarse en lobo durante la noche de Luna Llena. De verdad se trata de necesidad extrema ser una persona de carne y hueso. Aunque tú hayas muerto.

И нет ничего лучше, чем во фруктовый чай летнего вечера добавлять рафинад удовольствия от книги Хемингуэя. Автора, который словно потерянная конфета для меня: все уже съели и забыли, а я вот только нашёл. Нашёл хотя бы следующее: «Путешествуй с теми, кого любишь». Под путешествием, хочется верить, автор понимает весь отрезок нашей жизни. Хотя нет, не отрезок, вектор.

Як іноді приємно бути невігласом. Ось так взяти й у свої скільки там мені років відкрити для себе Хемінгуея. Хоча з іншого боку лише тепер я міг би відчути всі барви присмаку «el mar» та «la mar», і як же хороше натрапити на «Фієсту» саме напередодні тижня Святого Ферміна. Проте це всьо корінці попереднього посту.

Yo mismo y Hemingway tenemos algunas cosas en común como el amor que sentimos por España. También los dos tenemos una afición vehemente al pez gordo a pesar de que yo prefiero la película excelente de Barton. Pero últimamente como si yo hubiera un lobo de plenilunio siento la atracción mística por las fiestas de Pamplona.

На испанском тиви мелькают пухленькие рожицы туристов-бородачей, эдаких эрнестоимитаторов, что словно мухи кружатся на городских площадях в поисках лишнего билетика на корриду, и унылыми селёдками глядят на них защитники прав быков, демонстративно измазанные кровью вишнёвого варенья.

p.s. Дарма, що мене не надихають обидва фіналісти Вімблдона, але ж 16:14 - це, даруйте, два рази по 7:6 і навіть ще трошки.

La existencia es pongamos por caso un diálogo. Frecuentemente sucede que lees un libro y encuentras sus personajes en su propia vida. Como un guionista astuto en un soplo los dirigiera al entrar contigo en una relación misteriosa.

Тільки-но із рецензії на честь Отара Іоселіні злизнеш льодяник думки про затятих критиків буржуазії, що сплять і бачать себе у комфортній жаб’ячій шкурі, як на терасі неодмінно зустрічаєш Корчинського, немов вусату анімашку до цих слів.

Безусловно, про себя то ты думаешь, мол, чистенький да неподвластный. А кто знает. Жизнь ведь она такая, словно большая разноцветная книжка для детей. Простые слова по алфавиту да картинки под ними, а ведь поди ж ты.

p.s. Лишень позавчора para mi vergüenza впервые открыл Хемингуэя.

¡adóbame
esos candiles!

сплюнув Давид,
не глянувши на Фернандо,

замість ракетки
з футляру літрову чінзано

витягнув і приклався

тицьнув мені

«Ні-ні, мій Великдень за тиждень!

знизавши плечима,
Давид присмоктався до пляшки

¡qué mano!

Фернандо, ховаючи очі, дивився
тільки під ноги

навколо ж бо всюди

Ана Іванович

клята

з біґбордів, вітрин магазинів та навіть з рекламних проспектів,
що їх він набрав цілу купу
у маркеті біля
заправки

натомість купивши там ножички й блок сигарет для затравки,
тепер спересердя дрібнить на такеньки шматочки
колишню

і пхає в цигарки,
і пхає в цигарки,

і пхає в цигарки

скуривши,
знов пхає кохану колишню в цигарки

отак

ми йшли втрьох

отак

повертались додому

я,
Налбандян
та невтішний Фернандо Вердаско,

зробивши
на хвильку зупинку,
трусили з кросівок піщинки, купались у морі, ламали цвіт вишні

і знову плелися під сонцем

далеко-далеко

за обрій

Es muy difícil no hacer nada. Los pasados días de descanso hacía eso mismo. No recitaba poesías, no aprendía español, no leía libros del escritores modernos, no miraba películas de corto metraje – sólo tele y tenis, tenis y tele.

El sabado vi las semifinales del 'Andalucía Tennis Experience' con Carla Suárez y Sorana Cirstea en la primera semifinal y Jelena Jankovic y Anabel Medina en la otra. La final femenina en Marbella es la segunda vez que veo un partido entero de Carla Suárez y la ha dado una muy buena imagen.

Si bien la española perdió su primera final ante la tenista de Belgrado, en efecto es una delicia ver la jugar a Carla Suárez. Le puede faltar experiencia, pero eso en unos años se arregla. Carla es mi nuevo elegido.

Además de esto vi la final del torneo de Casablanca. Juan Carlos ha vuelto a ganar un torneo ATP y ha sido un buen entrenamiento de cara a Roland Garros y los grandes torneos de tierra. ¡Enhorabuena JC Ferrero!

Є такий відомий психологічний тест «Неіснуюча тварина». Фільм «Тарас Бульба», який ми переглянули останньої суботи, схожий на миловидну потвору, що її малював старанний школярик.

Режисер картини Володимир Бортко, немов прагнучи догодити класному керівникові, домалював кілька необов’язкових лапок, занадто довгий фінальний хвіст, а головне прапорці, прапорці, прапорці. І в куточку листа прапорці, і в лапках тварюки прапорець. І сюди одненький, і туди теж. Червоненькі такі, нарядні.

Втім, якщо за допомогою уявної стирачки трохи повитирати всі ці зайві «Ъ» та прикрутити звук, коли особливо надокучливо мекає Сергій Безруков, коли за мить з екрану має политися березовий сік, то вийде симпатична й самодостатня звірюка. Фірмові фломастери дають насичені й глибокі кольори.

Ось тут Богданом Ступкою (Тарас Бульба) геніально намальовані очі картини, а тут Магдою Мельцаж (Панночка) зображені звабливі губки, над якими брендові вуса Михайла Боярського (Шило) та ледь помітні хитринки Сергія Дрейдена (Янкель).

Мені достеменно не відома етимологія назви «гоголь-моголь», проте Микола Васильович, так ніби його кулінарний тезка, вкотре вже прослизнув між пальцями Володимира Володимировича та Віктора Андрійовича, прослизнув між лапами жабів, що академічно кумкають про різноманітні доцільності/не доцільності, між тим злизуючи комашню державних нагород та премій за вагомі внески у гоголезнавство, прослизнув і, слава Богу, ніяка зараза його не бере.

Ostap y Andriy encontraban sumamente extraño ver una porción de gente ir a La Setch, sin que nadie les preguntase quiénes eran ni de dónde venían; entraban en ella como si hubiesen regresado a la casa paterna habiéndola dejado una hora antes.

El recién llegado se presentaba al kochevoï y entablaban entre los dos el diálogo siguiente:

- Buenos días. ¿Crees en Jesucristo?
-Sí, creo -respondía el recién llegado.
-¿Y en la Santísima Trinidad?
-También creo.
-¿Vas a la iglesia?
-Sí, voy.
-Haz la señal de la cruz.

El recién llegado la hacía.

-Bien -proseguía el kochevoï,- vete al kouren que te guste escoger.

A eso se reducía la ceremonia de la recepción.

[“Taras Bulba” de Mykola Vasíliovich Gógol]

- No comprendo absolutamente nada - contestó la nariz -. Hable de modo más explícito.

- Caballero... -replicó Kovaliov con aire muy digno-, no acierto a interpretar sus palabras... Me parece que el asunto está bien claro. ¡O pretende usted... ¡Pero si usted es mi propia nariz!

La nariz consideró al mayor y frunció un poco el ceño.

- Está usted en un error, caballero. Yo soy yo, además, que entre nosotros no puede haber la menor relación directa, pues a juzgar por los botones de su uniforme, usted pertenece a otro departamento que yo.

Dicho esto, la nariz volvió la cabeza y prosiguió sus oraciones.

[“La nariz” de Mykola Vasíliovich Gógol]

Aleksander Vertinsky es un héroe cultural más brillante del periodo prerrevolucionario. El último sábado han pasado 120 años de nacimiento del artista legendario. Un artista fuera de serie. Aunque en "El Mundo" o en "Wikipedia espanola" sobre esto no encontré ni una palabra.

Sasha Vertinsky nació en Kiev el veintiuno de marzo del año mil ochocientos ochenta y nueve. Su madre murió cuando Sasha tenía solo tres años. Dos años después, de tisis, murió también su padre.

Vertinsky y su hermana Nadya fueron separados y educados por dos tías de la rama materna de la familia. Su infancia no fue de lo mas alegre. En la escuela Vertinsky nunca observaba disciplina y, con el tiempo, fue expulsado de esta. Poco a poco se introducía en el mundillo de la bohemia y, para sobrevivir, trabajo vendiendo postales que el diseñaba, cargando sandías, como corrector en una editorial y como ayudante en un estudio contable.

Durante la primera guerra mundial Nadya murió, probablemente, a causa de una sobredosis de cocaina. Vertinsky decide dejar Kiev y viajar a Moscu donde cree mayores las posibilidades de demostrar todo lo que vale. No tardo en trabar amistad con algunos futuristas como Mayakovsky y Burlyuk. Vertinsky participaba en peliculas mudas, comenzaba a actuar con sus famosas parodias en el teatro, haciendo de ellas su estilo.

"Todos la tomaban: los actores la ocultaban en pequeñas dosis escondidas en sus sacos y se daban un saque antes de salir a escena, las actrices la escondían entre sus cosméticos y también esnifaban, los poetas y los pintores también solían darle. Cuando no había le pedían a otros y así siempre creíamos que ese día habíamos estado mejor que nunca; pero nos engañábamos". [Aleksander Vertinsky]

Vertinsky celebro la revolución de febrero; pero escapo de la de Octubre. En breve comenzaba la vida penosa del "emigrante ruso". Rumania, Polonia, Hungria, Alemania, Austria, Egipto, Palestina. Donde fuera que actuara lo aclamaban: "el bardo magnífico de la escena rusa!". Al mismo tiempo Vertinsky comprendía que haber emigrado fue un gran error. La añoranza por la patria lo mataba y pensó ya entonces en volver.

Desde el veintisiete vivió en Francia donde paso sus mejores años. Cantaba en salas, en cabares e incluso en restoranes. Durante la segunda mitad del treinta y cuatro viajo a Estados Unidos.  En Hollywood a Vertinsky le ofrecieron hacer una pelicula sobre su vida. Sasha declino la invitación porque no le gustaba el idioma inglés, consideraba que "hablaban como si tuvieran una papa caliente en la boca".

"Mis canciones unían a todos los emigrantes. Mí orgánico amor hacía la patria, los penetraba. Los hería dulce y dolorosamente. En mis conciertos algunos lloraban, otros fruncían el ceño, también había quien sonreía ironicamente. Pero iban todos porque cada uno de ellos se imaginaba a la Patria a su medida." [Aleksander Vertinsky]

En mil novecientos cuarenta y tres, finalmente, le es permitido regresar a su Patria junto con su familia.

"Veinte años hace que vivo sin Patria. El exilio es un castigo muy duro. Pero todo castigo tiene un limite. Vivir lejos de la Patria cuando esta se desangra y no poder ayudarla es lo mas terrible. Los patriotas sovieticos sufren de manera sobrehumana. Se los pido, permítanme regresar y ayudar con mis fuerzas, que todavía me bastan, y, si es necesario, con mi vida a la Patria. Todavía puedo serle útil a la Patria." [Aleksander Vertinsky]

Como en sus años de exilio daba cerca de veinticinco conciertos al mes, viajando por toda la Union. Daba conciertos para los soldados heridos que llegaban del frente, para los niños huérfanos. Se sentía bien porque se sentía útil.

También tuvo encuentros peligrosos con la realidad de la época: cuentan que en el cuarenta y ocho Zhdanov llevó a Stalin la lista con los apellidos de los músicos que serían víctimas del próximo pogrom ideológico. En ella se mencionaba a Vertinsky. Stalin tomó un lapiz rojo y tachó el apellido mientras decía: "lo dejaremos a Vertinsky acabar su vida tranquilamente en su Patria".

El veintiuno de mayo de mil novecientos cincuenta y siete Aleksander Vertinsky moría en el hotel "Astoria" de Leningrado, a los sesenta y ocho años, de una falla cardiaca.

Página en rusa y en francés 

Минулими вихідними на Андріївському узвозі ми бачили видовжену та розпливчасту фіолетову тінь, котра з відчаєм зазирала у віконце «Музею однієї вулиці», де кияни та гості столиці копирсалися у нотах та платівках Александра Вертинского, роздивлялися старі фотокартки, читали його інтимну переписку. Цього дня артисту виповнилося 120 років.

Змалечку мене вчили з повагою ставитися до ювілеїв. Ювілей – це коли життя людини, мов низькопробну магнітну плівку, переводять у респектабельну Цифру з усіма можливими бонусами, як-то аплодисменти, що переростають в овацію, паперові квіти та повітряні кульки.

Так сталося, що державних нагород ми з собою не мали, також як і меморіальних комплексів, мармурових дошок або якоїсь вошивої вулиці, щоб швидесенько обтяпать її перейменування. Через це ми просто запросили фіолетову тінь додому, на звичайну вечерю. Відсвяткувати день народження серед людей.

Як завжди, все спаскудив МВК, італієць-приблуда, піжон, невротик та рідкісний нахаба. Розпочавши зі своєї коронної «Где водочка, королева стола?», МВК переправив на свою тарілку більшість бутербродів із щучою ікрою. Зосередившись на їдлі, пив джин просто із відкоркованої пляшки. Миттю нажлуктившись, хотів, щоб до нього зверталися виключно «piccolo bambino» та вимагав «сбацать про лилового негра».

Одним словом, з Днем народження тебе, любий! Вибач, ми не помітили, коли ти пішов.

***

«Итак, в семь часов подавали ужин. На первое был украинский борщ, или, как его называли, «гетманский» борщ. Подавали его в холодном виде. Был он конечно постный, без мяса. Приготовленный на чистом подсолнечном масле. В нем плавали «балабушки» - маленькие шарики из молотого щучьего мяса, поджаренные на сковородке, потом маленькие пельмени, начиненные рубленными сухими грибами, потом маслины и оливы, потом жаренные опять же в подсолнечном масле небольшие карасики, вывалянные в муке. Еще к борщу подавались жаренные постные пирожки с кислой капустой, или с кашей, или с грибами. На второе была огромная холодная рыба - судак, или карп, или щука. Потом шла кутья. Рисовая кутья с миндальным и маковым сладким молоком в высоких хрустальных кувшинах и взвар или «узвар», из сухих фруктов, и еще компот из яблок, чернослива и апельсинов. Что это был за ужин! Нельзя было оторваться от него!»

[Александр Вертинский]

 ***

В вечерних ресторанах,
В парижских балаганах,
В дешевом электрическом раю.
Всю ночь ломаю руки
От ярости и муки
И людям что-то жалобно пою.

Гудят, звенят джаз-банды
И злые обезьяны
Мне скалят искалеченные рты.
А я, кривой и пьяный,
Зову их в океаны,
И сыплю им в шампанское цветы.

А когда настанет утро, я бреду бульваром сонным
Где в испуге даже дети убегают от меня
Я усталый старый клоун, я машу мечом картонным,
И в лучах моей короны умирает светоч дня.

На башне бьют куранты,
Уходят музыканты,
И елка догорела до конца.
Лакеи тушат свечи,
Уже замолкли речи,
И я уж не могу поднять лица.

И тогда с потухшей елки тихо-тихо желтый ангел
Мне сказал: "Маэстро бедный, Вы устали, Вы больны.
Говорят, что Вы в притонах по ночам поете танго
Даже в нашем добром небе были все удивлены."

И, закрыв лицо руками, я внимал жестокой речи
Утирая фраком слезы, слезы горя и стыда.
А высоко в синем небе догорали Божьи свечи
И печальный желтый ангел тихо таял без следа.

[Александр Вертинский, "Жёлтый ангел"]

Цей журнал вже мав натягнути на своє жовте личко маску трагікомічного фарсу «Pánico y locura en Indian Wells» («Страх і ненависть в Індіан-Велші»), в якому б прогнозовано йшлося про трагікомічну поразку Налбандяна на американських кортах, як нечиста сила потягнула автора дивитися триклятий український футбол під прапорами УЄФА. 

«От про це й поговоримо»
Сергій Жадан

Доля, як відомо, дає «Металіст». На якусь мить у автора наче вибило пробки сприйняття дійсності після закінчення цього фантасмагоричного матчу. «Динамо» виграло. Сьогодні цю фразу не обсмокче тільки лінивий, але завтра буде новий день. І це словосполучення вкриється слизом часу й лише блимне в короткостроковій пам’яті.  

«Ми мало бачили, але те що ми бачили варте того,
щоби його побачити, так що ще не відомо, хто облажався»
Сергій Жадан

Післязавтра про цей матч не мовить ані слова навіть олігарх, що вчора програв іншому олігарху. Але хлопчики, хлопчики з Салтівки, пришиють себе до цього матчу на все життя. Це точка координат, з якої відтепер вони починаються. У їхньому маленькому бутті, сповненому дієсловами, вчора нарешті з’явилися прикметники. Різнокольорові прикметники, що несуть у своїх барвистих емоційних нутрощах справжні відчуття.  

«Отже, ти ніколи не зможеш бути насправді самотнім, навіть у цю безколірну пору
доби і року, на цій глиняній планеті, набитій зсередини прілим листям»
Остап Сливінський

Вчора, мов міфічні герої, хлопчики долали важкий шлях додому. На Салтівку, віддалений район Харкова. Батьки, звісно, дали їм гроші і на метро, і на тролейбус, але ж у сукупності з того вийшла повноцінна пластикова пляшка пійла роганського пивзаводу. Доїхати ж бо можна й на шостому трамваї, думали в перерві матчу хлопчики.  

«Всё кончено, все разгромлены и война окончена»
Фёдор Сваровский

Матч закінчився. Хлопчики прослизають на Площу Повстання. Трамваї чомусь не зупиняються. Неначе жовтогарячі анаконди проносяться повз Кінного ринку, перемелюючи залізними ребрами фісташкові кісточки матюччя. Старшаки жбурляють в зміюк порожні пляшки й ті розбиваються міріадами блискучих вогників. І так добре, і так хороше стає. Хлопчики йдуть пішки на Салтівку. Мов міфічні герої, повертаються додому.

Сьогодні літературно-мистецький човен «Захід-Схід» святкує першу річницю з моменту запуску у макрокосмос.

Мої найжовтіші респекти та конгратуляції трьом капітанкам, боцману, штурману та всім матросам цього летючого корабля, в тому числі й собі, бо ж ондечки, де я є.

Спеціально для Заходу та Сходу моя внутрішня Азія, що наразі, як то не дивно, в самісінькому Центрі опинилась.

***

Азія
шовком
із серця
лащиться
водку-нитку
солоними
пальцями
вдягає
в голку
сигналів
точного

часу

«Cuando Gregorio Samsa se despertó una mañana después de un sueño intranquilo, se encontró sobre su cama convertido en un monstruoso insecto».

["La metamorfosis" de Franz Kafka]

він був убитий струмом,
летіли іскри,
і я не подав йому руки
змілів, як море,
мов зірка, вицвів
і я не подав йому руки

він мій електропобратим:
міцний сон, міцний струм;
він телефон, він телеграф,
він весна у дротах

Lюк, «Электрочеловек»,

вільний переклад

Перед тим як смакувати останнім віршем Рудого Сестрички, кілька слів від автора.

«Знаєш, як я бачу майбутнє поезії?.. Це поезія з "віртуальною" невловимою римою, яку можеш відчути, а не пояснити логікою - навіть філологічною логікою. Взагалі смішно - пояснювати щось поетичне логікою».

 «І ще про недомовленість (це, зрештою, придумав не я): вона часом може сказати значно більше, ніж проговорювання. Ти залишаєш нею місце для читача. Зрештою, ще Хемінгвей, написавши, відрізав у своїх оповіданнях перший абзац чи й кілька абзаців. І від того твір вигравав, набував динамічності».

«Наведу критерії, за якими особисто оцінюю той чи інший твір, коли це поезія: читач повинен занурюватися в стан, де стають яскравими та правдивими образи та відчуття. Цей стан і є основною цінністю вірша для мене. Гарний вірш для Р.С. - це переживання нового досвіду через називання речей новими іменами і утворення внаслідок цього нових реальностей та образів. Вірш, таким чином, є чимось на кшталт шаманської практики, де поет показує читачеві те, що в звичайних умовах не вдається побачити чи відчути».

«Дуже вдячний тобі за популяризацію моєї так званої творчості. Хотів би попросити тебе, брате, того не робити, бо воно ніц не варте».

***

Дивне це відчуття -
коли ти вже нібито не живий,
але ще й не мертвий,
як старий календар
у новорічну ніч,
як командир підбитого танка,
що лишився без рук і ніг,
але, звиваючись, повзе
до дверей якогось клозету,
і в цей мент він чує голоси
загиблих товаришів,
остогидлі й рипучі,
а з його розірваних вен
витікає не кров,
а білий-білий липучий сніг.
І стара санітарка,
знайшовши його захололий труп,
скаже, що він був симпатичний,
і згадає молодість.

Я намалював би цей вірш жовтою та фіолетовою фарбами на невловимому, мов примара, нотному стані. Швидко перебирав би пальцями фортепіанні пасажі слів, про які йшлося в минулому пості. Від тривожної музики рим кров ставала б солона, мов зимнє море. Холодна, мов німе кіно.

Я продав би цей вірш «Свідкам Єгови». Їй-Богу, продав би, а вони б взяли. Неодмінно б взяли! Кращої ілюстрації Кінця Світу, себто Кінця Світла, внутрішнього Світла, для їхнього агітпрому годі відшукати. А мені б полегшало, якби розвіявся цей жовто-фіолетовий морок.

І пішов би я вечірнім містом до знайомих почвар. На отримані від єговістів гроші замовив би нашому товариству водку. Жовтоокі китайці принесли б нам якоїсь маринованої погані, аби загризли ми свої зеленкуваті сто грамів. І руді стерви виблискували б із сірої напівтемряви рожевими іклами.

І були б ми прекрасні та мертві.

***

Цей вечір розтікається
по запакованих у півпрозору плівку
вулицях,
він починається з поклацування
дверних клямок у скронях
і запаху розплесканого
на кахлі хлору.

У бістро, що подібні на прохромлені
борти тихоокеанських
лайнерів,
харчуються й палять юні руді стерви
та жовтоокі китайці зі стоячими
комірцями.

Високооплачувані працівники
контор з перепродажу
ховаються від цього вечора,
заплющивши очі й проціджуючи
гаряче пиво крізь зуби.

Непомітно з парків та скверів
викочуються вилиті з чавуну потвори,
виходять повільні лосі та зубри,
скуйовджені та похмурі
від довгого переховування -
до небес.

Розробник комп'ютерних іграшок
побіжно думає, що вечір -
то лише важка матерія лаштунків,
за якою метушливо міняють публіку,
розбитий посуд та карти мікрорайонів.

Він підтягується на огорожах,
зазираючи потойбіч,
і всюди бачить лиш той же вечір,
ті самі емоції,
але за черговим парканом
його погляд вихоплює
міріади зірок на чорному оксамиті ночі
та спорожнілий пляж.

Підхоплюється вітер.
Разом зі сміттям розробник їздить
безкінечним маршрутом метро,
прокидаючись через станцію,
іноді вранці чуючи жіночий голос:
"Хочеш?"
На що можна відповідати,
вибравши відповідь з "а" -
"Забирайся до пекла!"
чи "бе" - "Забирайся до пекла!"

Є такі вірші, що виходять за межі звичайних [X;Y;Z]

Чиркнеш текст оком по діагоналі – наче все в нормі. Букви, слова. Що там ще? Рими, образи. Аж тут мимоволі відчуваєш, ніби словесна товща віршу вже чомусь під тобою. Й те саме над тобою. З усіх боків лише вона, ця триклята поезія.

Від її близькості, такої нахабної, стає страшно. Незвично та задушливо. Передусім бракує кисню, себто потрібних слів, які вилікують тебе від неї. Хаотично компілюєш вербальні пігулки зі своєї бідненької аптечки лексичного запасу.

Так, що ми тут маємо. Чорно-білий простір фортепіанних пасажів, ніжно-жовтий запах хлібу, джазове цупке повітря. Летять бинти порівнянь, ллється зєльонка вражень.

За мить, наче легкий весняний сніжок навкруги й зимно посміхається холодне сонечко. Навіть вільніше дихати стає, але насправді поезія просто протекла всередину. Протекла й повільно проростає в тобі третім вухом, хриплою ноткою в голосі, паростю виноградної лози, несподіваним вчинком абощо.

І це вже дійсно кінець.

***

Доживши в передгір'ях до сивин
І не побачивши світу допіру,
Я б хотіла переродитись, онуцю,
І стати вантажівкою-ТІRом.
Поблукать по дорогах битих
Під дощем і палючим сонцем,
Подивитись, які там діти,
Попити бензин і стронцій.

Бо ж великі вантажівки, онуцю,
Майже як люди -
Під керівництвом своїх водіїв.
А голова, наятрена і натерта
Міріадами думок і хтивих снів -
Хіба не вантаж?..

Тож саме так, саме так, не дивуйся,
Замість того, щоб бути
Поважного віку жінкою,
Я б із радістю підкорилась
Долі-водію і вірно служила,
Ставши вантажівкою

Бо ж вони як люди,
Бо вони як люди...

Онуцю, не схлипуй,
А як надійшов би час,
На старих автомобільних звалищах
Ніякий добрий бог не чіпав би нас,
І там, іржавіючи, ми б ділилися хлібом
Та враженнями,
І коли-небудь дістались до істини,
Що вантажівки зовсім як люди,
Майже як люди…

Й росте Трава, й тягнеться до сонця своїми благенькими рученятками хворобливо-смарагдового кольору. Все силиться доторкнутися до того великого жовтого, але Коріння не пускає. Коріння, що сповнене чорного та пронизливого.

Коріння, якому лілові руки шахтарів заплітають коси самокруткою. Коріння, яке жменькою заварки намагається вчепитись у дно алюмінієвої кружки, аж поки вода з урановим присмаком не закрутить його у вирі окропу.

Трава потрібна Корінню, Коріння – Шахтарям. Шахтарі нікому не потрібні. Вони практично виробили свій ресурс. За мить Генератори Лиха помітять їхнє знесилення.

Тоді, подібні на вітряки з відполірованими сонцем крилами, Генератори Лиха молотимуть реальність з вимислом, аж поки з урану, з кукурудзи, з глини не постане новий, сповнений сили Шахтар, свіжа зелена Травичка з солодким соковитим Корінням.

А поки, дякуючи Рудому Сестричкові, Трава танцює танго.

***

Знову працюють на прикордоннях
генератори лиха,
подібні на вітряки
з відполірованими сонцем крилами.
Вони женуть на Україну дими й піну,
що осідає на наших раменах, дорогах,
виїдаючи їх до підводних течій гравію,
до дзвінкої глини Корану.

Вони начебто виробили свій ресурс,
але це нікого не радувало,
і бригади майстрів та чайок
лагодили їх довгими осінніми вечорами,
заганяючи цвяхи у струхлявіле дерево
й нервові зап'ястя.

Коли ти перетинаєш кордон між Ними і Нами,
легко відчути похитування сумної трави,
що вдаряється в прозорі дзеркала вітру,
почути порипування сурдин,
що, порипуючи, перетирають тирсу й дьоготь,
побачити обличчя шахтарів та очі,
натерті до почервовоніння,
до граничного усвідомлювання любові

Останні дні лютого схожі на копії копій. Майже нічого не розібрати крізь нашарування сірості, а Ксерокс-Зима все випльовує й випльовує з своїх нецікавих нутрощів сірі дні, так ніби свіжо-розмазані рядки.

У цей непростий період очікування на Годо (у всіх його економічно-погодних втіленнях), спробую наслідувати новомодного Злюку-Айболіта й вдатись до лікарської лексики.

Так от, цей вірш, немов справжня аскорбінка. Сонячний післясмак та літо у жовтих валізах після його вживання гарантовані.

Рекомендую цей безумовний шедевр, частину культурної міфології Рудого Сестрички.

***

Та жінка, що гарячково
роздруковує файли...
Скільки вона встигне?

Вона каже, що все це
потрапить у Книгу Життя:
літери,
дати,
риси обличчя
і риски штрих-кодів,
наче відбитки
її
пальців.

Що ти робиш із нами,
жінко?
Навіщо?!
Все, що ти встигнеш
роздрукувати до півночі,
перетвориться завтра
на літо,
І пісок
впереміш із блискучою галькою
засліплять,
не дадуть прочитати нічого,
нічого
на цих
аркушах.

Ти вберешся в пістрявий купальник
І полізеш на дах
засмагати.

Останнім часом призвичаївся слухати Лондонське радіо «Chill». Тепер з приємною регулярністю ніжуся під Бет Гіббонс, яка щось собі муркоче десь звідтіль. Просто з радіо. Майже щогодини. Як от у нас «Блєстящіє», к прімєру.

Con mucho gusto publico reciente poesía de Swarowskiy, mi héroe cultural. Sin duda es uno de los mejores autores rusos de todos los tiempos. Como siempre él tiene un sabor bastante refinado. ¡Buen provecho!

***

в раннем детстве
была совершенно необходима

сверхнебольшая собака
размером с мизинец

и честно говоря
подобного же размера девочка
чтобы умещались в кармане

собаку звали Тигр
девочку звали Алиса
я любил их

еще хотелось владеть бассейном
странной формы
длинным с изгибами
чтобы внизу под водой были дома

и там
мы бы плавали между стен
в кристальной воде
преданные друг другу до смерти
абсолютно бессмертные

«Эмир, знаешь, каким игроком я бы стал, если бы не принимал кокаин? Какого игрока мы потеряли! Неприятный у меня осадок на душе, что я мог бы стать кем-то гораздо больше того, кем я есть. Да, да, могу тебя заверить, что да! Я родился в футболе и знал кем я стану, но то, чего я не знал — это то, что я буду принимать кокаин. Я знал, что я смогу купить дом маме, что я женюсь, что у меня будет семья, что я объеду весь мир, что я стану участником чемпионата Аргентины… Я знал все это, знал все это, но дело в том, что после этого мне осталось сделать много чего и из-за чего, я сегодня, к сожалению, чувствую себя виноватым в душе. Потому, что мне могли сказать, что я в порядке и я лучше, лучше, чем раньше, но никто не знает, что у меня на душе. Я знаю, в чем я виноват, и не могу это поправить».

Документарни филм Емира Кустурице о животу славног фудбалера Дијега Арманда Марадоне.

***

Si yo fuera Maradona
viviría como él
si yo fuera Maradona
frente a cualquier portería

Si yo fuera Maradona
nunca m’equivocaría
si yo fuera Maradona
perdido en cualquier lugar.

Si yo fuera Maradona
viviría con él
…mil cohetes… mil amigos
y lo que venga a mil por cien…

Si yo fuera Maradona
saldría en mondovision
para gritarle a la FIFA
¡Que ellos son el gran ladrón!

Si yo fuera Maradona
viviría como él
porque el mundo es una bola
que se vive a flor de piel

Si yo fuera Maradona
y un partido que ganar
si yo fuera Maradona
perdido en cualquier lugar…

La vida es una tómbola
de noche y de día…
la vida es una tómbola
y arriba y arriba…