Подумал где-то посредине концерта Копчёное Ухо. Впрочем, дальше думать Копчёное Ухо побоялся. Так и уйти в себя можно. Уйти и превратиться в янтарный камушек никотиновой смолы. Или же стать Барышниковым. Барышниковым-тефтелькой. Вращаться посредине ксилофоновых джанглей вокруг своей оси. Словно ливанская шаурма. А над Ливаном туман-шейк. Нет, уходить нельзя. И говорить не нужно. Ничего. Особенно на ксилофонском наречии.

Нарешті благословенний alt+shift. Благословенна благословенність благословенного alt+shift. Альт плюс шифт. До речі, чи знає хтось, у чому різниця між альтом та відром гімна? Блищать очі у випускників консерваторії, з якими їхав я минулого Нового Року зі Львова. В усьому купе не знав лише я. Відро! Повне відро, тобто купе, випускників консерваторії і я. Шампанського! Шампанського! Будь-ласка, не танцюйте! Пожалуйста, не танцуйте! ¡No bailéis, por favor!

Uno, dos, tres, cuatro, cinco, seis, siete, ocho, nueve, diez, once, doce, trece, catorce, quince, dieciseis, diecisiete, dieciocho, diecinueve, veinte, veintiuno, veintitres, veinticuatro, veintiseis, veintisiete, veintiocho, veintinueve, treinta, trescientos veinte, cinco mil doscientos veintitres, mil millones once, mil millones doce, mil millones trece, mil millones cinco mil doscientos veintitres. En general no conozco El Máximo Número Primo. Al mismo tiempo soy uno de ellos.

Було би теж непогано, але я волів би бути Вікою. Точніше, бути схожим на Віку. Приміром, днями, в озерце нашої ніпрощо-бесіди плюхнулася, скаламутивши воду, жирна рибка-слівце. Ба більше, рибина-світосприйняття, що її занесло, чи то з хвиль ранкових радіоефірів, чи то з рекламних біґ-бордів, де білявки в накладних перуках, оголивши сніжнозубі ікла, переконують мене щось купити-підключитись-завітати. І зветься теє приблудне рибисько Позитивом.

Позитив этот, нырнув сквозь разговор, словно всамделишный кит, принялся извергать фонтаны словесной воды, обнажая глубоководные водоросли-ряды ассоциаций. В итоге, все запасы моей внутренней морской капусты, так или иначе сплетённой с Позитивом, свелись к Гришковцу. Дескать, воистину 80 кг благостной урановой руды, излучающей радиационный Позитив. На что Вика вопросительно так: «Гришковец? Кто это?» А я подумал. Счастливая.

La cuestión es que ella es capaz de centrar la atencion en la esencia de sí mismo. Le gustan tres cosas en su vida. Inglés, español y bailes. ¡Punto y no hay más! No se preocupa de un actor de Kaliningrad o los demás. Al mismo tiempo que yo no soy para apasionarse por un objeto de mi preocupación. En mi interior vive despreocupadamente la miscelánea de este mundo y el otro. Algunos escritores, tenistas, cineastas, personajes accidentales, David Nalbandian al final. ¿Cómo pueda mantener su yo?

Сижу, значит, в цирюльне, жду мастера. Припёрся спозаранку, чуть ли не к открытию, а тут ещё и понедельник. Какие, к чёрту, клиенты! В глазах. Вот такие, собственно. Нестриженые. Отвечаю взглядом. Всё готово, проходите. Спасибо. Будьте любезны. Ага, спасибо. На пути из ожидательного к обстригательному креслу меня останавливает телефонный звонок. Какие ещё, к чёрту! Смотрю, Вика. Хорошо, что Вика. Говорим с ней минут пять, может десять. К слову, общаемся мы с Викой по-испански. Нужна языковая практика, вот и по-испански.

Закінчилося все тим, що з мене взяли більше грошей, ніж зазвичай просять в тому самому салоні з того самого мене за таку саму зачіску. Попервах пояснював це собі новим податком на понеділок, а тепер видається, що то мені за мьєрколєс. Надто часто я повторював це слово. Майстрині, припускаю, вирішили чітко визначити, хто з нас мьєрколєс. Наказати рубльом, так би мовити. А пост, до речі, мав би бути присвячений виключно WTF [World Tour Finals] 2009, що цього тижня проходить у Лондоні. Еспанського блоку теж не буде. Собі дорожче вийде.

Стою, значит, в книжном, соответственно, книжку в руках держу. Листаю, картинки разглядываю. К слову, рецепты Юлии Высоцкой. Закладка, скорее, адресуется себе грядущему, который, случайно обратив внимание на этот пост, ещё подумает, будто бы я что-то высокохудожественное читал сегодня. Нет-нет, дорогой, рецепты. Некой Юлии Высоцкой. А ещё ты сегодня пиво пил. Две бутылки. Корона. В общем, дружок, хоть там прилично себя веди.

Заінтригований глянцевим сербе та сирними ньоккі, тягну тую книжечку з собою. Біля каси черга. За якусь непринципову мить, купуючи пиво, я ще зауважу цей фантасмагоричний ажіотаж, але наразі просто роздивляюсь своїх компаньйонів, майбутніх книжкових черв’яків. Попереду неголений хлопець, в руках якого благенький підручник англійської для початківців та сім брошурок із серії як заробити перший мільярд. Базовий інгліш – беззаперечна маза.

Tras de mí están un hombre bigotudo con su nieta de siete u ocho años. El abuelo lee mentalmente un libro con estampas. Se tiene la impresión que este libro sea imprescindible para él. Este hombre es igual que un conductor del camión u obrero agrícola pero en el momento actual se parece a un niño con los ojos abiertos. Un pillete con los manos enormes, nariz roja y respiración de aguardiente. De pronto él sube la cabeza y no encuentra a su niña. El hombre sale corriendo a la calle.

Ляпати! Франсуа Трюффо. Новий (050). Вільямс vs. Вільямс. Дніпропетровськ? Джаз. Позачасове «пармезану б». Герман Гессе. Безапеляційні торти.

Пятьдесят грамм. Майк Стерн и грустный жёлтый. Ленинградские ковбои. Колотить. Фёдоров и Озерский.  Бум 1 и Бум 2. Вторая фотография.

150. Descargar gratis. Tete Montoliu. Estar tumbado a la bartola. Juan Marse. El ajo. Elvira Lindo. El vino añejo. Francisco Ayala. Jose Luis Lopez Vazquez.

Львівський форум видавців, постскриптум.

Отже, зі львівського вояжу маю лише одну книжечку, гарнющу, червоно-поліграфічний шматочок натуральної Каталонії, що її мені подарував абсолютний кабальєро Енрік Казасес. Одиниця значно більше, аніж нуль, втім, якби не каталонські письменники, напевно, і її не було б.

Можливо, причиною того є лінощі, яким зручніше дивитися кіношки, ніж читати, але ні, скоріше, моя симпатія до жовтих і, відповідно, милих сторінок розпанаханих книжечок з благословенних букіністичних крамниць. От і вчора пішов один за кавою, а повернувся з олд скул виданням Ф.Г. де Кеведо.

Ленінград, 1980.

И вмиг завидки берут. Отчего у нас не так? Нет, естественно, и у нас так. Набор метафизических компонентов наверняка константен вне географического контекста. Речь о другом, изжевано-насущном вопросе. Почему нашему самому главному Тарасу Григоровичу болит, лишь бы только не с москалями? Ведь делов на копейку! Исключить указанный компонент и всё: формула любви. Только врёт он, по-моему. И это страшно. При отборе кандидата на должность гуру, критерий один, искренность. Где-то Пушкин, где-то Сервантес. Завидки берут.

Львівський форум видавців. Унікальний препарат. Щось на кшталт проносного засобу. Чи міг я принаймні тиждень назад подумати, що мене хвилюватиме оте, написане трохи вище. Боже збав! Унікальний препарат. Приймати три-чотири доби, кілька разів на день. Алкоголь? Так-так, вживайте. І ось в очах характерні спіральки, а в руках з’являється лінійка. Метушуся між пам’ятниками, рахунок на сантиметри. Львівський форум видавців. Дивно, але жодного українського прізвища в пам’яті не залишилось: Андрей Битов и Александр Александров,

Enric Casasses y Blanca Llum Vidal. ¡Espere un momento, por favor! Me he acordado un escritor ucraniano. Se llama Andriy Antonovski. Andriy Antonovski es un intérprete brillante y un recitador carismático además. Es un poeta ucraniano al igual que es un poeta catalán. ¡Espere un segundo¡ Ha venido a la memoria otro escritor ucraniano. Se llama Vasil Makhnó. Como era de esperar Vasil Makhnó era emigrante también y había llegado de los Estados Unidos. En fin todos ucranianos eminentes son emigrantes. Me parece que yo he desentrañado un enigma de Taras Hryhorovych Shevchenko.

Цієї ночі я не спав.

Як прокинувся близько другої ночі, так і куйовдився до ранку. Наче в голові зробилася дірка і вакуум витягував різну словесну шкаралупу з пам’яті. Скажімо, що Х’юго Босс розробив дизайн форменої одежі для нацистів, що Том Стоппард мав чеське коріння і його справжнє ім’я було Томаш Штраусслер абощо.

Мішанина слів викликала нечіткі образи, які виринали нізвідки й кружляли темрявою, так ніби вітер на міському смітнику ганяв золотінки від цукерок на тлі чорних целофанових пакетів. Я пробував приспати себе, читаючи вірші. Ось так я і згадав одненький зі своїх, що не ввійшов до дев’ятого номеру З/С.

Не спалося все одно і я пробував зрозуміти сенс поезії. Пригадав страшну німецьку казку, де двоє дітлахів, щоби не заблукати у непривітному лісі, лишають на своєму шляху крихти хліба, аби знайти шлях додому. Можливо, вірші – це крихти хліба, які ми лишаємо, щоби не загубитися у своїх внутрішніх хащах.

***

і блиск очей,
чи хворих, чи цікавих

засвітять
фотоплівку моїх планів

і близько-близько
стане, майже поруч,

мов будучина
тьмяне в нафті часу

Прийти у визначений час, мовчки вмоститися й покладатися на неї. Марина, моя перукарка, швидко привчила мене до нехитрого алгоритму з трьох послідовних дій. Як з’ясувалось, її переїзд до Ізраїлю теж став для мене своєрідною математикою. Після кількох недолугих спроб деінде відтворити синусоїду колишньої зачіски, довелося відмовитись од вищої школи та відкотитись на рівень гімназиста. Заходячи в першу-ліпшу цирульню, я називав дві цифри. Три або шість. За мить рівномірний волосяний покров відповідної довжини вкривав мою невтішну голову.

На прошлой неделе встречается мне дивное приветствие «наше вам с кисточкой». После недолгого гуглирования оказалось, что имеет оно парикмахерские корни, о которых, собственно, сегодня речь и идёт. Вдохновлённый поэтикой жаргона цирюльни, отправляюсь в один из центральных салонов, где надеюсь обрести свой утерянный облик. Сажусь в кресло, а в зеркале вижу, как сзади подходит Эдвард Руки-ножницы. Любезничает, причёсывает, умасливает. Короче говоря, первый раз в жизни мне голову мыл мужчина. Довольно странные ощущения.

Mientras que este Eduardo Manostijeras (un barbero afeminado) pelaba mis pelos, en el interior de mi cabeza se proyectaba "Some Like It Hot" (una comedia de 1959). En particular tenía lugar el diálogo siguiente. Jerry (como Daphne): ¡No me comprendes Osgood! Aaah... ¡Soy un hombre!" / Osgood: "Bueno, nadie es perfecto". En adición a lo dicho se puede añadir una historieta del blogero español. En una ocasión, al salir de un hospital tras someterse a una dolorosa y humillante colonoscopia, su padre le dijo: "Ahora sí que no entiendo a los maricones". Pues bien ¿cómo le va?

Якби тітка Даніела знала, на що мною марнуються чорнила з британського пера, гадаю, подарувала б вона мені комплект спідньої білизни «Атлантік», чи ще якісь інші тріумфи польської легкої промисловості, та й потому. Проте ми ще повоюємо зі зловісними зеленими вітряками та лихими мегачорносотенцями. Повоюємо, як у середньовічних містах липневого безслав’я, Львові та Кам’янці, так і вдома, де за інерцією я продовжую ганебну партизанську боротьбу. Між тим, липень гулькнув, мов грушка у каструлю з компотом, а за ним і перший серпневий вікенд.

Всю прошедшую неделю на моей стене обитали экранизации российской классики. Нужно отметить, Евгений Миронов в образе князя Мышкина исключительно хорош. Настолько хорош, что остальные актёры совершенно теряются на его фоне. Впрочем, самый лакомый соболиный кусочек был припрятан на выходные, когда стену облюбовал «Доктор Живаго», который и без неё, стены то есть, мне люб и дорог. Вот только сюжет фильма настолько коррелирует со случайными отрывками из новостных блоков, что, мальчики и девочки, становится немного страшно.

Acerca de literatura traducida el julio me ha hecho un obsequio maravilloso. Se llama Henri Troyat. Por mi cuenta Mykola Vasíliovich Gógol más Antón Pávlovich Chéjov igual a Henri Troyat. Mis conjeturas no tienen nada de asombroso. El caso es que Henri Troyat, seudónimo de Lev Aslánovich Tarasov, nació en Rusia, pero dejó el país con su familia tras la revolución de Octubre y se estableció en Francia. En opinión general hubo una época en que todos los príncipes rusos trabajaban como taxistas en París. Sin embargo tenemos triunfador del Premio Goncourt, más ruso de los escritores franceses.

Добриво істерики навколо Майкла Джексона породило в мені дві думки.
По-перше, чи залишать у спокої хоча б тільце бідолахи, оскільки розіграш квитків на вакханалію біля труни дає зрозуміти, що фактичні власники ляльки можуть і прах стерти на порох та продавати як харчову добавку для покращення дрібної моторики. Друге. Про всяк випадок. За певних обставин, я би волів бути перевертнем, аби ж не зомбі.

Entonces hablemos de monstruos: el hombre lobo y el zombie como sinónimo de muerto viviente. Por mi cuenta la primera facha a diferencia de la segunda es bastante atractiva. Es una persona viva e incluso un velo de poesía. En último caso sería aconsejable adquirir la capacidad de transformarse en lobo durante la noche de Luna Llena. De verdad se trata de necesidad extrema ser una persona de carne y hueso. Aunque tú hayas muerto.

И нет ничего лучше, чем во фруктовый чай летнего вечера добавлять рафинад удовольствия от книги Хемингуэя. Автора, который словно потерянная конфета для меня: все уже съели и забыли, а я вот только нашёл. Нашёл хотя бы следующее: «Путешествуй с теми, кого любишь». Под путешествием, хочется верить, автор понимает весь отрезок нашей жизни. Хотя нет, не отрезок, вектор.

Як іноді приємно бути невігласом. Ось так взяти й у свої скільки там мені років відкрити для себе Хемінгуея. Хоча з іншого боку лише тепер я міг би відчути всі барви присмаку «el mar» та «la mar», і як же хороше натрапити на «Фієсту» саме напередодні тижня Святого Ферміна. Проте це всьо корінці попереднього посту.

Yo mismo y Hemingway tenemos algunas cosas en común como el amor que sentimos por España. También los dos tenemos una afición vehemente al pez gordo a pesar de que yo prefiero la película excelente de Barton. Pero últimamente como si yo hubiera un lobo de plenilunio siento la atracción mística por las fiestas de Pamplona.

На испанском тиви мелькают пухленькие рожицы туристов-бородачей, эдаких эрнестоимитаторов, что словно мухи кружатся на городских площадях в поисках лишнего билетика на корриду, и унылыми селёдками глядят на них защитники прав быков, демонстративно измазанные кровью вишнёвого варенья.

p.s. Дарма, що мене не надихають обидва фіналісти Вімблдона, але ж 16:14 - це, даруйте, два рази по 7:6 і навіть ще трошки.

La existencia es pongamos por caso un diálogo. Frecuentemente sucede que lees un libro y encuentras sus personajes en su propia vida. Como un guionista astuto en un soplo los dirigiera al entrar contigo en una relación misteriosa.

Тільки-но із рецензії на честь Отара Іоселіні злизнеш льодяник думки про затятих критиків буржуазії, що сплять і бачать себе у комфортній жаб’ячій шкурі, як на терасі неодмінно зустрічаєш Корчинського, немов вусату анімашку до цих слів.

Безусловно, про себя то ты думаешь, мол, чистенький да неподвластный. А кто знает. Жизнь ведь она такая, словно большая разноцветная книжка для детей. Простые слова по алфавиту да картинки под ними, а ведь поди ж ты.

p.s. Лишень позавчора para mi vergüenza впервые открыл Хемингуэя.

¡adóbame
esos candiles!

сплюнув Давид,
не глянувши на Фернандо,

замість ракетки
з футляру літрову чінзано

витягнув і приклався

тицьнув мені

«Ні-ні, мій Великдень за тиждень!

знизавши плечима,
Давид присмоктався до пляшки

¡qué mano!

Фернандо, ховаючи очі, дивився
тільки під ноги

навколо ж бо всюди

Ана Іванович

клята

з біґбордів, вітрин магазинів та навіть з рекламних проспектів,
що їх він набрав цілу купу
у маркеті біля
заправки

натомість купивши там ножички, блок мінєралки та "Марку",
тепер спересердя дрібнить на такеньки шматочки
колишню

і крутить цигарки,
і крутить цигарки,

і крутить цигарки

скуривши,
знов пхає кохану колишню в цигарки

отак

ми йшли втрьох

отак

повертались додому

я,
Налбандян
та невтішний Фернандо Вердаско,

зробивши
на хвильку зупинку,
трусили з кросівок піщинки, купались у морі, ламали цвіт вишні

і знову плелися під сонцем

далеко-далеко

за обрій

Es muy difícil no hacer nada. Los pasados días de descanso hacía eso mismo. No recitaba poesías, no aprendía español, no leía libros del escritores modernos, no miraba películas de corto metraje – sólo tele y tenis, tenis y tele.

El sabado vi las semifinales del 'Andalucía Tennis Experience' con Carla Suárez y Sorana Cirstea en la primera semifinal y Jelena Jankovic y Anabel Medina en la otra. La final femenina en Marbella es la segunda vez que veo un partido entero de Carla Suárez y la ha dado una muy buena imagen.

Si bien la española perdió su primera final ante la tenista de Belgrado, en efecto es una delicia ver la jugar a Carla Suárez. Le puede faltar experiencia, pero eso en unos años se arregla. Carla es mi nuevo elegido.

Además de esto vi la final del torneo de Casablanca. Juan Carlos ha vuelto a ganar un torneo ATP y ha sido un buen entrenamiento de cara a Roland Garros y los grandes torneos de tierra. ¡Enhorabuena JC Ferrero!

Aleksander Vertinsky es un héroe cultural más brillante del periodo prerrevolucionario. El último sábado han pasado 120 años de nacimiento del artista legendario. Un artista fuera de serie. Aunque en "El Mundo" o en "Wikipedia espanola" sobre esto no encontré ni una palabra.

Sasha Vertinsky nació en Kiev el veintiuno de marzo del año mil ochocientos ochenta y nueve. Su madre murió cuando Sasha tenía solo tres años. Dos años después, de tisis, murió también su padre.

Vertinsky y su hermana Nadya fueron separados y educados por dos tías de la rama materna de la familia. Su infancia no fue de lo mas alegre. En la escuela Vertinsky nunca observaba disciplina y, con el tiempo, fue expulsado de esta. Poco a poco se introducía en el mundillo de la bohemia y, para sobrevivir, trabajo vendiendo postales que el diseñaba, cargando sandías, como corrector en una editorial y como ayudante en un estudio contable.

Durante la primera guerra mundial Nadya murió, probablemente, a causa de una sobredosis de cocaina. Vertinsky decide dejar Kiev y viajar a Moscu donde cree mayores las posibilidades de demostrar todo lo que vale. No tardo en trabar amistad con algunos futuristas como Mayakovsky y Burlyuk. Vertinsky participaba en peliculas mudas, comenzaba a actuar con sus famosas parodias en el teatro, haciendo de ellas su estilo.

"Todos la tomaban: los actores la ocultaban en pequeñas dosis escondidas en sus sacos y se daban un saque antes de salir a escena, las actrices la escondían entre sus cosméticos y también esnifaban, los poetas y los pintores también solían darle. Cuando no había le pedían a otros y así siempre creíamos que ese día habíamos estado mejor que nunca; pero nos engañábamos". [Aleksander Vertinsky]

Vertinsky celebro la revolución de febrero; pero escapo de la de Octubre. En breve comenzaba la vida penosa del "emigrante ruso". Rumania, Polonia, Hungria, Alemania, Austria, Egipto, Palestina. Donde fuera que actuara lo aclamaban: "el bardo magnífico de la escena rusa!". Al mismo tiempo Vertinsky comprendía que haber emigrado fue un gran error. La añoranza por la patria lo mataba y pensó ya entonces en volver.

Desde el veintisiete vivió en Francia donde paso sus mejores años. Cantaba en salas, en cabares e incluso en restoranes. Durante la segunda mitad del treinta y cuatro viajo a Estados Unidos.  En Hollywood a Vertinsky le ofrecieron hacer una pelicula sobre su vida. Sasha declino la invitación porque no le gustaba el idioma inglés, consideraba que "hablaban como si tuvieran una papa caliente en la boca".

"Mis canciones unían a todos los emigrantes. Mí orgánico amor hacía la patria, los penetraba. Los hería dulce y dolorosamente. En mis conciertos algunos lloraban, otros fruncían el ceño, también había quien sonreía ironicamente. Pero iban todos porque cada uno de ellos se imaginaba a la Patria a su medida." [Aleksander Vertinsky]

En mil novecientos cuarenta y tres, finalmente, le es permitido regresar a su Patria junto con su familia.

"Veinte años hace que vivo sin Patria. El exilio es un castigo muy duro. Pero todo castigo tiene un limite. Vivir lejos de la Patria cuando esta se desangra y no poder ayudarla es lo mas terrible. Los patriotas sovieticos sufren de manera sobrehumana. Se los pido, permítanme regresar y ayudar con mis fuerzas, que todavía me bastan, y, si es necesario, con mi vida a la Patria. Todavía puedo serle útil a la Patria." [Aleksander Vertinsky]

Como en sus años de exilio daba cerca de veinticinco conciertos al mes, viajando por toda la Union. Daba conciertos para los soldados heridos que llegaban del frente, para los niños huérfanos. Se sentía bien porque se sentía útil.

También tuvo encuentros peligrosos con la realidad de la época: cuentan que en el cuarenta y ocho Zhdanov llevó a Stalin la lista con los apellidos de los músicos que serían víctimas del próximo pogrom ideológico. En ella se mencionaba a Vertinsky. Stalin tomó un lapiz rojo y tachó el apellido mientras decía: "lo dejaremos a Vertinsky acabar su vida tranquilamente en su Patria".

El veintiuno de mayo de mil novecientos cincuenta y siete Aleksander Vertinsky moría en el hotel "Astoria" de Leningrado, a los sesenta y ocho años, de una falla cardiaca.

Página en rusa y en francés

Минулими вихідними на Андріївському узвозі ми бачили видовжену та розпливчасту фіолетову тінь, котра з відчаєм зазирала у віконце «Музею однієї вулиці», де кияни та гості столиці копирсалися у нотах та платівках Александра Вертинского, роздивлялися старі фотокартки, читали його інтимну переписку. Цього дня артисту виповнилося 120 років.

Змалечку мене вчили з повагою ставитися до ювілеїв. Ювілей – це коли життя людини, мов низькопробну магнітну плівку, переводять у респектабельну Цифру з усіма можливими бонусами, як-то аплодисменти, що переростають в овацію, паперові квіти та повітряні кульки.

Так сталося, що державних нагород ми з собою не мали, також як і меморіальних комплексів, мармурових дошок або якоїсь вошивої вулиці, щоб швидесенько обтяпать її перейменування. Через це ми просто запросили фіолетову тінь додому, на звичайну вечерю. Відсвяткувати день народження серед людей.

Як завжди, все спаскудив МВК, італієць-приблуда, піжон, невротик та рідкісний нахаба. Розпочавши зі своєї коронної «Где водочка, королева стола?», МВК переправив на свою тарілку більшість бутербродів із щучою ікрою. Зосередившись на їдлі, пив джин просто із відкоркованої пляшки. Миттю нажлуктившись, хотів, щоб до нього зверталися виключно «piccolo bambino» та вимагав «сбацать про лилового негра».

Одним словом, з Днем народження тебе, любий! Вибач, ми не помітили, коли ти пішов.

***

«Итак, в семь часов подавали ужин. На первое был украинский борщ, или, как его называли, «гетманский» борщ. Подавали его в холодном виде. Был он конечно постный, без мяса. Приготовленный на чистом подсолнечном масле. В нем плавали «балабушки» - маленькие шарики из молотого щучьего мяса, поджаренные на сковородке, потом маленькие пельмени, начиненные рубленными сухими грибами, потом маслины и оливы, потом жаренные опять же в подсолнечном масле небольшие карасики, вывалянные в муке. Еще к борщу подавались жаренные постные пирожки с кислой капустой, или с кашей, или с грибами. На второе была огромная холодная рыба - судак, или карп, или щука. Потом шла кутья. Рисовая кутья с миндальным и маковым сладким молоком в высоких хрустальных кувшинах и взвар или «узвар», из сухих фруктов, и еще компот из яблок, чернослива и апельсинов. Что это был за ужин! Нельзя было оторваться от него!»

[Александр Вертинский]

 ***

В вечерних ресторанах,
В парижских балаганах,
В дешевом электрическом раю.
Всю ночь ломаю руки
От ярости и муки
И людям что-то жалобно пою.

Гудят, звенят джаз-банды
И злые обезьяны
Мне скалят искалеченные рты.
А я, кривой и пьяный,
Зову их в океаны,
И сыплю им в шампанское цветы.

А когда настанет утро, я бреду бульваром сонным
Где в испуге даже дети убегают от меня
Я усталый старый клоун, я машу мечом картонным,
И в лучах моей короны умирает светоч дня.

На башне бьют куранты,
Уходят музыканты,
И елка догорела до конца.
Лакеи тушат свечи,
Уже замолкли речи,
И я уж не могу поднять лица.

И тогда с потухшей елки тихо-тихо желтый ангел
Мне сказал: "Маэстро бедный, Вы устали, Вы больны.
Говорят, что Вы в притонах по ночам поете танго
Даже в нашем добром небе были все удивлены."

И, закрыв лицо руками, я внимал жестокой речи
Утирая фраком слезы, слезы горя и стыда.
А высоко в синем небе догорали Божьи свечи
И печальный желтый ангел тихо таял без следа.

[Александр Вертинский, "Жёлтый ангел"]

Цей журнал вже мав натягнути на своє жовте личко маску трагікомічного фарсу «Pánico y locura en Indian Wells» («Страх і ненависть в Індіан-Велші»), в якому б прогнозовано йшлося про трагікомічну поразку Налбандяна на американських кортах, як нечиста сила потягнула автора дивитися триклятий український футбол під прапорами УЄФА. 

«От про це й поговоримо»
Сергій Жадан

Доля, як відомо, дає «Металіст». На якусь мить у автора наче вибило пробки сприйняття дійсності після закінчення цього фантасмагоричного матчу. «Динамо» виграло. Сьогодні цю фразу не обсмокче тільки лінивий, але завтра буде новий день. І це словосполучення вкриється слизом часу й лише блимне в короткостроковій пам’яті.  

«Ми мало бачили, але те що ми бачили варте того,
щоби його побачити, так що ще не відомо, хто облажався»
Сергій Жадан

Післязавтра про цей матч не мовить ані слова навіть олігарх, що вчора програв іншому олігарху. Але хлопчики, хлопчики з Салтівки, пришиють себе до цього матчу на все життя. Це точка координат, з якої відтепер вони починаються. У їхньому маленькому бутті, сповненому дієсловами, вчора нарешті з’явилися прикметники. Різнокольорові прикметники, що несуть у своїх барвистих емоційних нутрощах справжні відчуття.  

«Отже, ти ніколи не зможеш бути насправді самотнім, навіть у цю безколірну пору
доби і року, на цій глиняній планеті, набитій зсередини прілим листям»
Остап Сливінський

Вчора, мов міфічні герої, хлопчики долали важкий шлях додому. На Салтівку, віддалений район Харкова. Батьки, звісно, дали їм гроші і на метро, і на тролейбус, але ж у сукупності з того вийшла повноцінна пластикова пляшка пійла роганського пивзаводу. Доїхати ж бо можна й на шостому трамваї, думали в перерві матчу хлопчики.  

«Всё кончено, все разгромлены и война окончена»
Фёдор Сваровский

Матч закінчився. Хлопчики прослизають на Площу Повстання. Трамваї чомусь не зупиняються. Неначе жовтогарячі анаконди проносяться повз Кінного ринку, перемелюючи залізними ребрами фісташкові кісточки матюччя. Старшаки жбурляють в зміюк порожні пляшки й ті розбиваються міріадами блискучих вогників. І так добре, і так хороше стає. Хлопчики йдуть пішки на Салтівку. Мов міфічні герої, повертаються додому.

«Cuando Gregorio Samsa se despertó una mañana después de un sueño intranquilo, se encontró sobre su cama convertido en un monstruoso insecto».

["La metamorfosis" de Franz Kafka]

він був убитий струмом,
летіли іскри,
і я не подав йому руки
змілів, як море,
мов зірка, вицвів
і я не подав йому руки

він мій електропобратим:
міцний сон, міцний струм;
він телефон, він телеграф,
він весна у дротах

Lюк, «Электрочеловек»,

вільний переклад

Перед тим як смакувати останнім віршем Рудого Сестрички, кілька слів від автора.

«Знаєш, як я бачу майбутнє поезії?.. Це поезія з "віртуальною" невловимою римою, яку можеш відчути, а не пояснити логікою - навіть філологічною логікою. Взагалі смішно - пояснювати щось поетичне логікою».

 «І ще про недомовленість (це, зрештою, придумав не я): вона часом може сказати значно більше, ніж проговорювання. Ти залишаєш нею місце для читача. Зрештою, ще Хемінгвей, написавши, відрізав у своїх оповіданнях перший абзац чи й кілька абзаців. І від того твір вигравав, набував динамічності».

«Наведу критерії, за якими особисто оцінюю той чи інший твір, коли це поезія: читач повинен занурюватися в стан, де стають яскравими та правдивими образи та відчуття. Цей стан і є основною цінністю вірша для мене. Гарний вірш для Р.С. - це переживання нового досвіду через називання речей новими іменами і утворення внаслідок цього нових реальностей та образів. Вірш, таким чином, є чимось на кшталт шаманської практики, де поет показує читачеві те, що в звичайних умовах не вдається побачити чи відчути».

«Дуже вдячний тобі за популяризацію моєї так званої творчості. Хотів би попросити тебе, брате, того не робити, бо воно ніц не варте».

***

Дивне це відчуття -
коли ти вже нібито не живий,
але ще й не мертвий,
як старий календар
у новорічну ніч,
як командир підбитого танка,
що лишився без рук і ніг,
але, звиваючись, повзе
до дверей якогось клозету,
і в цей мент він чує голоси
загиблих товаришів,
остогидлі й рипучі,
а з його розірваних вен
витікає не кров,
а білий-білий липучий сніг.
І стара санітарка,
знайшовши його захололий труп,
скаже, що він був симпатичний,
і згадає молодість.